Прокидайся, почалась війна: історії евакуйованих спеціалістів Intellias

З початку війни ми евакуювали зі сходу, центру та півдня України половину команди Intellias. Частину з них допомогли розселити по Україні. Спеціалісток та дружин спеціалістів разом з дітьми відправили у Польщу. Ми й надалі продовжуємо шукати можливості для евакуації, а цілодобовий штаб допомоги працює над усіма запитами, які виникають в команди.

У цьому матеріалі історії кількох наших спеціалістів, які розповідають, як під вибухами, у великому страху, але з вірою в нашу перемогу їм довелось покинути свої рідні домівки.

О шостій ранку 24 лютого наші друзі подзвонили нам з криками: «Прокидайтеся, війна почалась». Ми увімкнули телевізор, і наше життя розділилось на «до» та «після».

Перші години виявились найскладнішими: ми сприймали безпеку, як щось належне, і було важко змінити це сприйняття. Я, моя родина, мої батьки та батьки чоловіка живуть у відносно безпечному Львові. Але інші наші родичі були на той час розкидані по всій країні, тож нашим головним пріоритетом стало зібрати їх усіх разом та переконатися, що їхнім життям нічого не загрожує.

Впродовж перших двох днів ми залишалися вдома та намагалися продовжувати жити нормальним життям. Щоранку і щовечора ми обдзвонювали всіх рідних, вдень працювали, а вночі не могли заснути. Мій чоловік разом із сусідами патрулював вулиці. Сигнали повітряної тривоги звучали декілька разів за ніч, наші діти спали одягнені, щоб ми могли швидко забрати їх у бомбосховище. Воєнні літаки пролітали так низько, що здавалося, наче вони летять прямо над нашими дахами. Наша п’ятирічна донька переживала все це відносно нормально, вона не розуміла, що відбувається. Наш старший син, навпаки, хвилювався та боявся. Все його життя змінилось кардинально.

За кілька днів я отримала листа від компанії із деталями щодо релокації жінок і дітей у Краків, Польщу. Відверто кажучи, я не хотіла їхати від чоловіка та батьків, але вони наполягали. Казали, що я маю зробити це заради дітей та продовжувати працювати, щоб допомогти економіці нашої країни. Стабільна та сильна економіка, безумовно, допомагає підтримувати нашу державу та покласти край цьому божевіллю.

Наразі я працюю з краківського офісу. Людяність завжди була ключовою цінністю нашої компанії й зараз всі ми можемо побачити, як цей принцип трансформувався у конкретні дії, що рятують життя. Я б також хотіла висловити подяку нашим клієнтам та партнерам, які розуміють ситуацію, продовжують працювати з нами, запускають нові проєкти, та підтримують український бізнес у ці важкі часи. Зі свого боку, ми працюємо ще старанніше, щоб підживлювати нашу економіку.

З повідомлень чиновників та західних ЗМІ я розумів, що війна наближається і хотів вивезти свою родину з міста, перш ніж все почнеться. Але навіть у найгіршому сценарії я не уявляв, що ми прокинемось о 4:30 ранку від вибухів у Харкові. Одразу після цього я почав телефонувати всім, кого знаю, щоб зібрати якомога більше людей для виїзду з міста. Ми з дружиною маємо дві автівки і хотіли, щоб усі наші родичі поїхали з нами. Наступні дві години ми витратили на пакування мінімально необхідних речей – перш за все для дитини. Коли ми покидали місто, у моїх дружини та сестри сталася панічна атака. Вони благали мене залишитися в Харкові та почекати, коли все це минеться. Вони хвилювались, що дорога буде небезпечною, боялися обстрілів та нових вибухів. Але я знав, що ми маємо виїхати з міста у перші два дні. Я читав про війни та знав, якщо ми почекаємо, то наше місто можуть захопити та відрізати шляхи виїзду.

Дорога до Івано-Франківська зайняла 2 дні. Ми двічі зупинялися в різних містах, де наші колеги та друзі надавали нам місця для ночівлі. Ми приїхали до Івано-Франківська на третій день війни та відчули себе у безпеці. Місцева команда допомогла нам знайти квартиру. З понеділка я почав працювати. Щодня я ходжу в офіс і намагаюся розібратися з нагальними завданнями. І в той же час постійно та все сильніше руйнується моє красиве рідне місто. Я дивлюсь новини, бачу, як бомби падають на мирні вулиці Харкова. Я постійно телефоную друзям, які не змогли покинути місто, щоразу хвилюючись, чи візьмуть вони трубку”.

24 лютого почалося для мене опівночі. Мої вагітна дружина і 4-річна донька вітали мене з днем народження. Ми лягли спати в надії, що наступного дня влаштуємо святкування, але о 4:17 ми уже пакували речі, щоб виїхати з Хмельницького.

Виїжджаючи за місто, ми постійно спілкувалися з друзями та колегами, намагаючись зрозуміти, куди нам їхати. Румунія? Польща? Львів? На дорозі був найгірший трафік, який я коли-небудь бачив – тисячі людей тікали зі своїх домівок і намагалися дістатися до безпечного місця. Спочатку ми націлилися їхати на кордон, але на той момент, коли ми туди добралися, він уже був закритий для всіх чоловіків від 18 до 60 років. Моя дружина з донькою відмовилася їхати з країни без мене, тому нам довелося повертатися і десь зупинятися, оскільки ми провели в машині просто незліченну кількість годин.

Дівчата з львівського офісу допомогли нам знайти місце для ночівлі. Наступного дня ми вирішили поїхати ближче до кордону з Румунією, до Кам’янця-Подільського, де живуть мої батьки. Оскільки був уже третій день війни і ситуація значно загострилася, ми боялися їхати центральними дорогами, тому їхали лише маленькими містечками та селами. Але навіть там рух був шалений. Зараз ми залишаємося тут з моєю родиною. Я повернувся до роботи, але також намагаюся допомагати всім, хто цього потребує. Я прийняв деяких своїх колег у Хмельницькому і запропонував усім, хто цього потребує, зупинитися у нас у Кам’янці-Подільському. Це те, що кожен зробив би сьогодні.

Дорога від Києва до Житомира, яка зазвичай займає 4 години, зайняла 18. Одразу після приїзду ми лягли спати, але за три години прокинулися від обстрілів місцевого аеропорту. Тоді ми зрозуміли, що безпечних місць в Україні тепер просто немає і вирішили залишитися тут. Це місто, де ми народилися і виросли, тут наші сім’ї, нам просто нікуди уже тікати. Кілька наступних днів ми чули постріли, бачили сигнальні ракети, постійно читали жахливі новини про ескалацію конфлікту та постійною бігали в укриття. На третій день я звикла до сирен і оскільки в місті було відносно тихо – вирішила повернутися до роботи. Я зателефонувала своїм менеджерам і попросила дати мені найбільш актуальні завдання, які треба терміново закрити. Вертатися до роботи було не складно, скоріше навпаки. Це дуже допомагає, відволікає голову від нескінченного потоку новин і постійної тривоги за друзів, яким довелося залишитися в Харкові та Києві з тих чи інших причин.